Цьогоріч переможницею премії Міста літератури ЮНЕСКО стала письменниця з Ужгорода Оксана Лущишина із книгою "Іван і Феба", надрукованою у Видавництві Старого Лева.
У романі відтворено події 90-х в Україні, зокрема, географічно охоплено три міста – Ужгород, Львів та Київ. Головний герой - Іван, виходець із Закарпаття, після навчання у Львові бере участь у Революції на граніті, потім повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою. Парі не вдалося збудувати сімейне щастя. Іван постійно знаходиться у пошуку себе, але врешті-решт обирає втечу - від усіх чи насамперед від себе?..
Ще одна сюжетна лінія - висвітлення історичної події - Революції на граніті, яка відбувалася з 2 по 17 жовтня 1990 року в УРСР. Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдані Незалежності) у Києві. Владі довелося піти на поступки і виконати вимоги учасників протесту. Ці події фактично документально відтворила письменниця у своєму творі.
Пропоную ознайомитися із невеликим уривком роману "Іван і Феба", надрукованого в журналі "Кур'єр Кривбасу" за 2015 рік.
... Додому він добрався аж надвечір; їхав електричками, бо грошей багато не мав. Ішов містом, впізнаючи його не очима навіть, а цілим тілом. Біля рідного паркану зупинився. Капура була зачинена, але він знав, де ключ - у поштовій скриньці, до котрої міг дістатися, просунувши руку крізь пруття. Вийняв ключ, відчинив і зайшов у двір, тихий о цій порі. Пахли нічні квіти. Скляні двері, що вели на веранду, а вже з неї - в саму хату, теж були зачинені, то від цих уже ключа не мав. Іван постукав у скло, бо дзвінок був на вулиці, довго чекав; Маргіта могла і не чути, особливо якщо у хаті горів телевізор, і тоді Іван мусив би вертатися до капури і тиснути на кнопку дзвінка, в його раптом наче покинули всі сили. Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, стояв під власним домом і чекав.
Нарешті, десь всередині почувся шурхіт і відчинилися двері в хату, а за ними - ті, перед якими стояв. Вийшла Маргіта, уздріла його і вхопилася за серце: - Синочку! - в ту ж мить чорні очі її спалахнули радістю. - Та чого-сь не сказав, же їдеш, я би тата просила за тобов поїхати на вокзал? Боже, та в мене ні наварено, ні напечено, я, якби знала... - Мамо, не треба нічого, - сказав ледве чутно. Вона завела його в хату, тішачись: всередину, як у печеру; назустріч йому вийшов батько, розсміяний із радості, і вискочили Соколи - сини-близнюки його сестри Христини, і почали довкола нього танцювати, вигукуючи: - Вуйо приїхав! Вуйо приїхав! - А він навіть гостинців їм нікому не привіз. Привіз тільки себе і білизну до прання, однак вони все одно тішилися. Голова у нього - чи то від незрозумілого хвилювання, чи то від голоду - йшла обертом. Маргіта годувала його у кухні, батько і Соколи сиділи там ж і вимагали історій - ну як ти, ну що там у тебе? - Маргіта ж, і далі сміючись сама до себе від щастя, відганяла їх: - Та дайте йому з дороги поїсти!...