"Не надивишся, не надишешся", – словами Панаса Мирного хочеться розпочати цю публікацію, яка складається з цитат творів відомих українських письменників: Анатолія Дімарова, Євгена Гуцала, Віктора Близнеця, Ольги Кобилянської, Панаса Мирного. Усі цитати про природу, про звичайну українську природу, хоча ні, вона – НЕЗВИЧАЙНА, вона – РОЗКІШНА. І таким глибоким, проникливим, багатим є українське СЛОВО у нашій добірці. Та й хіба ж можуть писати інакше люди, залюблені у свій рідний край!?
Анатолій Дімаров (1922-2014)
Воду для пиття наш куток носить аж із лісу: там вона
набагато смачніша, аніж колодязна. Під високими соснами, обнесена товстими
дубовими дошками, притулилась криниця, і вода в ній не темна та моторошна, як у
колодязі, а світла і радісна, і прозора така, що видно все дно, встелене чистим
білим піском. («Блакитна дитина»)
А мокра після дощу земля? А веселі калюжі, які щойно аж
кипіли од рясного крапловиння, були каламутні, аж сиві, а тепер ясні та
блакитні, і в кожній полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так і
бризне, так і розсиплеться на скалки, а потім потихеньку збирається докупи і —
дивись — за хвилину, за дні знову плещеться у воді, знову виблискує, знову
сміється, безтурботно і весело. Бо сонце не можна вбити, воно вічне. Як вічна
земля, і небо, й зірки, і наша радість весні. («Блакитна дитина»)
Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням! («Через місточок» - Ч. 1. Розділ «Одвійки»)
Євген Гуцало (1937-1995)
Ранок — це рожева птаха, що прилітає із-за Княжої гори, за рожевою птахою прилітає білою птахою день, на зміну білій птасі прилітає сірою птахою вечір, а вже ніч прилітає з Княжої гори птицею чорною.
Ось іще скрізь сіріє птахою вечір, ще птаха-вечір дзьобає зорі в небі, п’є росу по левадах, кутаючись і гріючись у млистому туманці, але вже має тікати з села, бо ви тільки погляньте на Княжу гору! З-за неї виростають і виростають темні крила, затуляючи небесні прозорі високості, вони все помітніше клубочаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар міняться, мішаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цієї птиці, яка летить, її остаточний колір має витворитись аж тоді, коли вона прилетить із-за гори, затуливши небо і полонивши землю. (Є. Гуцало «Княжа гора»)
Вже вечір, аквамаринові сутінки холонуть поміж яблунями в садках. Вітер угамувався, і вляглись попелясті води небес, на яких пелюстками білого латаття займаються зорі. («Індульгенція на безсмертя»)
А на морі дніпровської води, понад дніпровської блакиті, а в серпанковому повітрі поміж двома цими злитими воєдино морями — плавають і літають чайки, своїм польотом витворюючи дивні мережива, що весь час міняють і міняють свій візерунок. («Індульгенція на безсмертя»)
Весняний ліс стояв обабіч дороги. Схлипуючи, я ступила поміж кущів розквітлої черемхи. Білі кетяги здавались мереживом на зеленому листі, десь неподалік озвався соловей, гострими посвистами своєї пісні перекриваючи пташиний передзвін у старому лісі. Фіалка синіми пелюстками сміялася з трави, і я зірвала фіалку, тулячи до вуст і цілуючи, як щось найрідніше, найдорожче. В дубовому лісі було пустельно, тільки птахи та я. («Індульгенція на безсмертя»)
Віктор Близнець (1933-1981)
У затінку, під валунцем, загледів Мишко кущик пізніх пролісків. Ніжні синьоокі первістки весни, заховались вони в холодку від сонця, обклавшись мохом. Хотів Мишко зірвати хоч одну квітку — не піднялась рука: такі вони чисті були й тендітні. Обкопав тріскою землю, обережно витяг пролісок з цибулькою. «Дома посаджу»,— подумав він і обліпив білі корінчики масною землею, що пахла прілим гнійком, хлібними дріжджами. ("Землянка")
— Небом ніяк не намилуюсь,— казав батько. — Така в ньому спокійна богатирська сила. Небо й степ — для крилатих. Для гордих людей і птахів...("Землянка")
Вовка глянув на захід, де чіткою темною лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там, на самому гребені, стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав, і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок... А село! Вщерть залите голубою сутінню, немов купалось воно в тихій молочній воді. ("Землянка")
Ольга Кобилянська (1863-1942)
Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка.
Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ніколи не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об’єм їх годі було змалювати. Їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця. ("Битва")
Ліс панський. Власність приватна. Тонкі ніжні берези поперепліталися з поважними дубами і ясними літніми ночами блистять, мов у срібло одягнені. Їх листя дрижить неспокійно, а граціозні, легко повигинані пні приманюють до себе ніжністю та білістю, мов русалки.
("Земля")
Малий садок за бурдеєм стояв у самім розцвіті й дихав солодкими, сильними пахощами. Між молодечою зеленню листя визирав цвіт груші білими в’язочками, там вишень, слив, а там глибше, стикаючись уже з лісом, блідо-рожевий цвіт яблінок. Безліч бджіл вешталося воздухом, бринячи, приваблені пахощами, як і самим цвітом, всмоктувалися жадібно в ніжні білобарвні звіздки між листям і неначе впивалися їх тоненькою красою... Довкола саду й бурдея буяла грубою густою верствою зелені накраплювана білим і рожевим цвітом конюшина; а далі за нею простягалися лани збіжжя, яке легко й ритмічно колихалося під такт подихів леготу. ("Земля")
Панас Мирний (1849-1920)
Пан придержав коня і, прищуривши очі, любувався горою. Правду кажучи, було чим і полюбуватися. Сонце підбилося вже височенько... гора, укрита золотим світом, наче зачарована, стояла у тихому прозорому повітрі. З того боку від Псла легенький туман здіймався сизим димком, курився поміж деревом, з сього боку сонце прорізувало чорну тінь густого лісу, на самому шпилі - на рівній полянці - миготіло, як на воді, сонячне сяйво. Сотні солов’їв щебетали по кущах молодого поросту, горлиці туркотали в ліщині, зозулі неугавно перекликались, перелітаючи з деревини на деревину, відкілясь здалека доносився глухий клекіт. Ліс просипався, продирав очі.
("Голодна воля")
Ніч була тиха та ясна. На темно-синьому небі плаває ясний місяць, наче хазяїн обдивляється своє добро: заглядає в глухі кущі, під великим деревом розкидає, мов з павутини виткану, узорчату сітку, на Пслі плещеться з легенькими хвилями, хитається на їх, мов мала дитина на дощечці, а на полях, по долині, наче сніг, розсипає свій промінь білий. Хороша у таку ніч Зелена Горка: наче зачарована, спочиває вона серед того білого світу, серед срібного сяєва; нічна роса розправляє зів’яле денною спекою листя її пишної рослини і якимсь тихим шелестом сповняє спокійне повітря. А там знизу, з лук Пслових, білим курищем здіймається туман, піднімається вгору, чіпляючись за дерева, за траву і, наче білим пологом, прикриває її ноги.
("Голодна воля")
Сонце саме вступало в літню пору, ще не пекло, а тільки привітно гріло. Земля убралася в пахучу і свіжу рослину — ні листочка жовтого, ні стеблини сухої ніде не забачиш, все неначе зеленою сукнею вкрито. Дрібний спориш укрив і самий шлях, по йому невеличким рівцем пробігають тільки дві колії, а кругом поля, степи... по їх зеленій скатертині так і біга, так і грає сонячне проміння. Повітря чисте, прозоре, ні пилинки ніде, по йому плаває весіннє птаство і розсипає свою радісну пісню. Гарно у таку пору у полі, не надивишся, не надишешся. ("Голодна воля")
.png)
.jpg)
