.png)
%20(1).png)
.jpg)
У Леотеці є біографічний нарис «Володимир Рутківський: тексти долі» (2014), який написала Наталя Марченко - українська науковиця, письменниця, книгознавиця. Видання містить документальну біографію письменника, ґрунтовний аналіз його творчої спадщини, епістолярій (листи та спогади) та добірку висловлювань В. Рутківського про специфіку дитячої літератури: «Я багато виступав як перед дітьми, так і перед дорослими, і дійшов висновку, що діти - набагато «вдячніший» матеріал для письменника. Особливо для тих, хто має схильність до фантазування…»
"...книжка повинна бути такою, щоб у дитини від захоплення широко розкривалися очі і рот. А цього можна досягти лише тоді, коли твір буде щирим, захоплюючим, винахідливим, веселим, бешкетницьким... Цей прикметниковий ряд можна продовжувати нескінченно."
"Я бачу, що в основному дитяча література відрізняється від дорослої тим, що все проходить через серце, душу, очі, свідомість дитини. Адже в дитячому світі все набагато яскравіше, точніше, конкретніше, барвистіше."
"Для дитини — і я підтримую її переконання — ілюстрація важить не менше, ніж текст. А для немовляти — навіть більше."
"... дитяча література — це література виховання. Не треба у ній негативу. Не треба... Дитина спрямована у майбутнє, вона сповнена чекання, всіляких пошуків, знахідок, відкриттів різних."
"І потім, мені здається, що вся дитяча література повинна мати табу на повчання — занудні повчання. Треба виховувати у процесі гри, захоплюючих пригод, уміння долати перешкоди. Оце, як на мене, три головні критерії, якими дитяча література — гарна література — має відрізнятися від іншої."
Про таємниці письменницької праці:
«Моя голова, наче сорочаче гніздо, повсякчас наповнена тим, що я запозичив у довкілля: незвичним краєвидом, підслуханою фразою, уривками з книжок інших авторів. І звісно ж, в ній постійно миготять образи і описи того, що має увійти до майбутньої книжки. Це дає змогу під час творення тексту не відволікатися на пошуки потрібної деталі — вона з’являється сама, немов за помахом чарівної палички. Причому нотатниками я не користуюся, бо вважаю, що пам’ять сама збереже те, що варте її уваги. Таким чином я виправдовую свою лінь, а відтак і нелюбов до ведення всілякої документації.А ще виховав у собі потяг до короткої, чіткої, як наказ, фрази. Бо вважаю, що головне не фраза, а думка, закладена в неї.
Намагаюся уникнути зайвої описовості, дієприкметникових та інших зворотів, що сповільнюють дію. І взагалі, мої герої люблять милуватися краєвидами не з якогось статичного бугра, а в динаміці, на повному скаку.
А ще вважаю, що письменник повинен вносити в текст побільше нових чи забутих слів. Для цього потрібно мати не лише чуйні вуха, а й любов до словників...»
"... Немає більшої насолоди для письменницької душі, як писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце...", — сказав автор.
.png)
. Віршики сповнені цікавих рим, порівнянь, словесних каламбурів. Гарно розважать дітлахів..png)
.png)
Воду для пиття наш куток носить аж із лісу: там вона набагато смачніша, аніж колодязна. Під високими соснами, обнесена товстими дубовими дошками, притулилась криниця, і вода в ній не темна та моторошна, як у колодязі, а світла і радісна, і прозора така, що видно все дно, встелене чистим білим піском. («Блакитна дитина»)
А мокра після дощу земля? А веселі калюжі, які щойно аж кипіли од рясного крапловиння, були каламутні, аж сиві, а тепер ясні та блакитні, і в кожній полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так і бризне, так і розсиплеться на скалки, а потім потихеньку збирається докупи і — дивись — за хвилину, за дні знову плещеться у воді, знову виблискує, знову сміється, безтурботно і весело. Бо сонце не можна вбити, воно вічне. Як вічна земля, і небо, й зірки, і наша радість весні. («Блакитна дитина»)
Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням! («Через місточок» - Ч. 1. Розділ «Одвійки»)
Ранок — це рожева птаха, що прилітає із-за Княжої гори, за рожевою птахою прилітає білою птахою день, на зміну білій птасі прилітає сірою птахою вечір, а вже ніч прилітає з Княжої гори птицею чорною.Ось іще скрізь сіріє птахою вечір, ще птаха-вечір дзьобає зорі в небі, п’є росу по левадах, кутаючись і гріючись у млистому туманці, але вже має тікати з села, бо ви тільки погляньте на Княжу гору! З-за неї виростають і виростають темні крила, затуляючи небесні прозорі високості, вони все помітніше клубочаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар міняться, мішаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цієї птиці, яка летить, її остаточний колір має витворитись аж тоді, коли вона прилетить із-за гори, затуливши небо і полонивши землю. (Є. Гуцало «Княжа гора»)
Вже вечір, аквамаринові сутінки холонуть поміж яблунями в садках. Вітер угамувався, і вляглись попелясті води небес, на яких пелюстками білого латаття займаються зорі. («Індульгенція на безсмертя»)
— Небом ніяк не намилуюсь,— казав батько. — Така в ньому спокійна богатирська сила. Небо й степ — для крилатих. Для гордих людей і птахів...("Землянка")
.jpg)
