#бібліотерапія

Добра книга розважає й пробуджує емоції, допомагає зрозуміти й усвідомити певні речі, змушує замислитися, дає відповіді на складні життєві ситуації.

Друзі, у 2023 році в Леотеці створено новий бібліотерапевтичний проєкт "Простір спокійної книги". Маємо надію, що обрані книги стануть для вас доброю порадою, підтримкою й підказкою.  

Буркотливий і завжди невдоволений дідусь та його безмежно люблячий онук задумують останню спільну мандрівку. Чи вдалося двом втікачам здійснити хитромудрий план втечі?... Дізнаєтесь з розповіді Ульфа Старка "Втікачі" (Видавництво Старого Лева). А книга направду захоплює одразу з перших сторінок!

«Коли я дивився на небо, мені в голову стрельнула одна думка: якщо можна бачити те, чого немає, то, напевно, можна не бачити того, що є».

«Мені завжди подобалося, коли дідусь злився. Тоді життя ставало цікавішим».

«…я розумів, що ми бачимо по-різному. Він бачив те, що було колись. Те, що він бачив тисячі разів, коли плив цією дорогою, поки ще жила бабуня. Він плив назад у той час. Це було написано на його обличчі».

«– Чи можна любити людину, яка померла? – спитав я.
Дідусь щосили відкусив булочку.
– А тепер просто заткни пельку, шмаркачу!
Я знав, що це означало. Це означало: «Так, можна».

«Ми їли й пили, насолоджувалися бутербродами та напоями і тим, що ми були хитрі, неслухняні й мали однакові імена».

«До тата дідусь також змінився. Став значно привітніший. Поплескував його по плечу, хоч ледве мав сили, і казав, що розуміє, яким був нікудишнім батьком. І виявляв таким чином свою любов.
- Ти був зовсім не такий, як я. Такий і досі.
- На щастя, - відповів тато.
- Твоя правда, - визнав дідусь. – Я щасливий, що ти такий, як є».

Бути підлітками завжди непросто. А бути підлітками у прифронтовому містечку на Сході України на початку війни й поготів. А проте юність здатна приймати виклики: дружба і закоханість, подолання внутрішніх страхів і самовираження, відстоювання своєї віри, своєї історії та своїх цінностей. Адже завжди важливо знайти себе! Про все це дізнаємось з книги «Пси, які приручають людей» (Портал. Видавничо-освітній проект) української письменниці, журналістки Олени Максименко (Olena Maksymenko).

«Любий Господи, ми часто жартуємо про те, що як було би круто, якби вибухнула школа. Але насправді ніхто з нас такого не хоче. Хай буде так, як є, ми довчимося до кінця вже своїми силами. Нехай у школу нічого не прилітає… Тому прошу Тебе лише про одне: про закінчення війни. З рештою ми розберемося. З любов’ю і повагою, Мирослава»

 "... ще одна штука, яку я люблю до нестями, - це читати. Що б не відбувалося лихого, я завжди знаходжу розраду в книжках. Я з тих, для кого книжка завжди буде глибшою за фільм"

«Мама каже, що я фантазерка, і час дорослішати. Що маю думати про справу, якою зможу себе забезпечити… Думаю, що людей, здатних мислити раціонально, набагато більше за тих, хто вміє вигадувати… Зрештою я вирішила, що хочу стати письменницею. Так я зможу випустити сотні світів, які рояться в моїй голові й часом заважають зосередитися на важливих справах. Можливо, мої «зелені двері» стануть порятунком для моїх читачів»

«Мене звати Жука. У мене чотири лапки, пухнастий хвіст і чорний ніс. Я живу на заправці біля дороги. І навіть бачила справжню козу». Так розпочинається цікава пригода братика і сестрички, двох песиків-безхатьків.

«Історія, яку розповіла Жука» (Видавництво Старого Лева) – перший пікчербук української ілюстраторки Грасі Олійко, у якому авторка торкнулася проблеми безпритульних тварин. Було б добре, якби побільше таких тварин мали шанс знайти добросердних, люблячих господарів, як у цій розповіді.

«Надворі стало страшенно холодно. З неба падають якісь мокрі пухнасті пластівці і вривають усю землю. Від них так мерзнуть лапки!.. Відвезли нас з братом далеко-далеко і покинули на узбіччі. Куди йти? Де шукати їжу і прихисток? Знаєш, як важко собаці без людини, самій у цілім світі».

«Наступного дня на узбіччі зупинилася машина. З неї вийшли жінка, чоловік і маленька дівчинка. Вони бути такі привітні. А ще від них пахнуло булочками…чи пиріжками…а може, печивом?»

«…Тепер ми з нашими людьми гуляємо довше, ніж узимку. На прогулянки нам із Сіріусом завжди вдягають нашийники і повідочки. Так ми точно не загубимось… Я дуже люблю своїх людей, вони у мене – найкращі»

Книга Тані Поставної "Коли я була лисицею" (видавництвоVivat) про дитинство і віру в дива, про силу дитячої уяви і стосунки зі старшими. Про те, що деколи дідусь і бабуся можуть замінити батьків, а сім’я не обов'язково складається з мами і тати. Ця історія допомагає дітям краще зрозуміти дорослі проблеми, а дорослим – згадати дитинство.

Дідусь сказав своїй онуці, що насправді вона – лисиця. Дівчинка повірила. З цього дня починаються пригоди Лисички, її собаки Меркурія та особистого янгола на ім’я Ре. "Добре пам’ятаю день, коли дідусь сказав, що я – лисиця. Мені саме виповнилося п’ять. Тоді розтанув перший сніг і наша вулиця перетворилася на довжелезний басейн… Тоді я вперше почула історію про те, звідки взялася".

– Дідусь і бабуся – це як мама й тато, тільки старші.
– Мабуть, так, - погодилася Віка. – А ти знаєш, де твої батьки?
– Не знаю. Дід знайшов мене біля лисячої нори, і, схоже, що насправді я була лисицею.
– Як це – була? А потім? – Віка занервувалася й нахмурила брови.
– Дід каже, потім вилюдніла.
– Так не буває.

– То вам потрібна дитина? Чи як?
Жінка розсміялася.
– Виходить що так.
– А навіщо?
– Хороше запитання. Мабуть, у кожної пари рано чи пізно з’являється потреба дбати про ще когось, окрім як одне про одного. До того ж утрьох веселіше, ніж удвох. Як думаєш?

*****************************************************************************************************

Одного дощового ранку хлопчина Роб побачив біля старої бензоколонки клітку зі справжнісіньким тиг­ром. Про те, як ця несподівана знахідка допомогла Робові по­ві­ри­ти в себе і знайти від­да­ного друга, — повість відомої американської дитячої письмен­ни­ці Кейт ДіКамілло «Тигр у повітрі».

Це історія про любов і зраду, хоробрість і честь, про те, як важливо бути добрим, порядним і як прикро втрачати тих, кого любиш. Книга увійшла до списку фіналістів Національної книжкової премії США і була екранізована.

"Він уявляв своє серце такою собі валізою… Він складав до тієї валізи всі свої почуття, щільно запаковуючи їх туди, сідав на валізу і міцно замикав її. Часом Робові було важко тримати цю валізу замкненою, але нині він знайшов дещо нове, що можна було покласти в неї зверху. Тигра!"️

"На якусь хвилину він зупинився, потримав шматок дерева перед очима й здивовано хитнув головою. Колись мама так і говорила йому: "Невідомо, що може врешті вийти зі шматочка дерева. З нього може вийти все, що завгодно, - а ти просто слухайся його"."

️ "Вони бігли разом, і Роб відчував, як б’ється його серце – не зі страху чи хвилювання, а від чогось іншого. Його душа ніби виросла і рвалася з тіла в повітря. Це почуття було якесь дивовижно знайоме, але Роб не міг пригадати, як воно називається… То було щастя. Ось як воно називалося."️

"- Смуток, - мовила Віллі Мей, заплющивши очі й кивнувши. – Ти зібрав увесь свій смуток отам, на ногах. Ти не даєш перейти йому куди слід, до серця. Відпусти цей смуток на волю".

******************************************************************************

Книга, яка повертає у дитинство - «Мій дідусь був черешнею» (ВСЛ). Написала її відома італійська дитяча письменниця Анджела Нанетті.

Проста і казкова водночас родинна історія хлопчика Тоніно, розказана від його імені. У Тоніно є мама й тато, які не завжди знаходять спільну мову, є дідусь і бабуся міські, а є сільські, - вони зовсім різні, бо живуть у різних світах. 

Читаючи книгу розуміємо, що попри сум, розпач і несправедливість, і навіть такі найскладніші речі та явища як смерть, дива існують поряд з нами, і ми зуміємо їх побачити, якщо тільки відкриємо серце.

"Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася — ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?"

"Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто "щасливий". Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія".

"- Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця".

"Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.
- Для мене вона не померла, Тоніно. Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо".

******************************************************************************

Зворушлива й багатогранна книжка відомої письменниці з Тернопільщини Надійки Гербіш «Яблука війни» (Видавничий Дім Портал) дуже близька сучасному читачеві. Розповідь авторки зачіпає одразу декілька важливих і водночас нелегких тем: вимушеної еміграції, стосунки в сім’ї, переживання дитиною негараздів у родині, посттравматичного розладу,  – тут емоції змінюють одна одну – від розчулення до суму, від легкої посмішки до радості.

" – Радіти – означає перемагати. Жити – означає перемагати. Думати про майбутнє – означає перемагати. Готувати закрутки на зиму – означає перемагати. Добре вчитися – означає перемагати! Іди і зроби уроки, – любила казати вона".

"Найдужче їй хотілося обійняти тата, зняти з нього шинель, як тоді, того першого дня, коли він щойно повернувся додому з головою, обв’язаною брудною марлею… Вона сиділа би коло нього, тримала за руку, зігріваючи його вузлуваті долоні своїми маленькими долоньками. Заварювала би йому чай. І чекала, поки крижана скалка в його серці зовсім розтане".

******************************************************************************

Продовжуємо рубрику #бібліотерапія не менш емоційною та щирою книгою "Мій тато став зіркою"(ВСЛ) відомої української письменниці і перекладачки Галини Кирпи.

Головна героїня твору – маленька дівчинка, яка сумує за своїм татом, що загинув на Майдані. Від імені дівчинки авторка міркує про те, де тато був потрібніший – на барикадах чи вдома біля доньки. Це історія про війну і про переселенців. Війні та смерті протиставлено народження нового життя (знову-таки, дівчинки), бажання знищити війну (вустами малого хлопця), готовність підтримати постраждалих від бойових дій (подружитися з сусідкою-біженкою). Ця книга цінна для читання саме з дітьми, бо ретранслює важливість пацифізму та взаємодопомоги.

Окремо варто відзначити емоційні ілюстрації Оксани Були, яка зосередилася на ілюструванні позитивних моментів історії.

"Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки".

" - Хай там що, доцю, а ти ніколи не забувай одного: наш тато став зіркою і завжди нам світитиме. Мені хочеться крикнути криком на цілий світ:
- Ні, я так не хочу!! Хай світить зірка, а не тато!!! А тато хай малює мені високе небо і високі тополі!!! Хай він буде просто татом та й усе!".

"Але насправді мені хочеться сказати, що я свого тата бачу частіше, ніж завжди. Я бачу його, коли захочу. Досить мені тільки заплющити очі, як він з’являється переді мною. Усміхнений і щасливий. Я навіть чую, як він шепоче мені на вухо: «Доцю, сонечко, ми переможемо…». Якби ви хоч раз у житті почули той голос, ніколи не забули б!".

****************************************************************************************

Оповідання «Бажання для рибки» Сергія Гридіна із чудової збірки по-справжньому зимових і добрих історій від українських авторів "Татомамасніг. Книжка-сніжка зимових дивовиж"️. 

Варто лише вірити й одне-єдине бажання обов'язково здійсниться! – в цьому щиро переконаний хлопчик Санько, який чекає на повернення з війни свого тата додому.

У кожної дитини є найзаповітніші мрії й вони різні, але бачити поряд рідних – то спільна мрія для всіх!

"Як татко міг зникнути? Татко, який легко підіймав на плечі важкий мішок? Міг полагодити все, що крутилося, світило, скрипіло. Іноді, сварився, але завжди справедливо, за справу. Це було не зрозуміло… Згадувалось, як тато міцно обійняв його, перед тим як піти, і прошепотів на вухо, що він, Санько, залишається нині за господаря."

"Колись давно, у дитинстві, тато, запрошуючи на риболовлю, розповів історію про те, що у їхньому ставку насправді живе дивна рибка. Правда, вона виконує одне-єдине бажання, а не три, як та казкова, зате робить це на сто відсотків… Варто лише вірити!"

**************************************************************************

Людське життя – найбільша цінність, а звичні спокій і безпека стають тим втраченим раєм, за який починаєш боротися. І це найкраще розуміють діти, які не знають і не пам’ятають, як це жити без війни.

«Летіть, хрущі» Кристіне Нестлінгер - автобіографічна повість австрійської письменниці про закінчення Другої світової, про окупацію, бомбосховища, страх, руїни, смерть, голод і божевілля.

Ця історія рівносильно перегукується із нашим сьогоденням. Боятися за життя і боротися за виживання, – такі правила і реалії війни.

«Мені було вісім років. Я жила в Гернальсі. Гернальс – один із районів Відня… У нас під будинком був льох. Найбільший і найкращий льох на цілий квартал. Важливо було мати льох. Добрі льохи були важливіші за гарні їдальні й модні спальні. Через бомби. Була війна. Вже хтозна-відколи була війна. Я взагалі не могла пригадати тих часів, коли не було війни. Я звикла до війни і до бомб також.»

«П’ятьох зимових пальт ми не мали, проте мали піаніно. Ми з сестрою повинні були щодня вправлятися на ньому та раз на тиждень ходити до пані Крігельштайн і грати їй те, чого навчилися… Ми з сестрою залюбки поміняли б піаніно на півкабана. Навіть на троє яєць. Та мати не хотіла й слухати про таке. Вона сердилася, коли ми заводили про це мову. Бо мати чотири роки ощадила гроші на те піаніно.»