Добра книга розважає й пробуджує емоції, допомагає зрозуміти й усвідомити певні речі, змушує замислитися, дає відповіді на складні життєві ситуації.
Маємо надію, що відібрані нами книги стануть для вас доброю порадою, підтримкою, а для декого й непоганою підказкою у певних обставинах. Тут ви знайдете чимало хороших історій від українських та зарубіжних авторів.
Ульфа Старка справедливо можна назвати «знавцем» дитячих душ. Автор не боїться, що його читач засмутиться, бо смуток - теж природний стан людини.
«Чи вмієш ти свистати, Юганно?», «Моя сестра - ангел» (ВСЛ) - дві зворушливі розповіді про дитячі бажання, сподівання і втрати, написані з теплим гумором, притаманним авторові.
Герої повістей - звичайні дітлахи, які прагнуть зробити цей світ трохи добрішим і милосерднішим, приносячи радість дідусеві зі старечого притулку чи роблячи приємні речі для сестрички, яка на небі.
"- Мені також хотілося б мати дідуся, - бурмоче він. - Цікаво, що такі дідусі, як твій, роблять?
- Ну, вони частують онуків кавою, - відповідаю я. - А самі наминають свинячі ніжки.
- Ти жартуєш, еге? - не йме віри Берра.
- Ні, чистісінька правда, - відповідаю я. - Вони люблять холодець зі свинячих ніжок. А часом водять онуків на ставок, де ловлять разом із ними рибу".
"Аби щось вийшло, треба просто весь час пробувати".
"- Якщо ти так любиш свою сестру, що стала ангелом, то вона може дивитися на світ твоїми очима. Вона може відчувати той смак, що відчуває твій язик і чути те, що чують твої вуха."
"Олежа знає, що таке постріли й вибухи: він теж бойовий хлопчик, народився в Авдіївці 2015 року. Олежа каже, що лихосилля може зруйнувати площу Свободи, але ніколи не вб’є свободу в серцях вільних людей."
"Добре, що можна щось робити: перекладати, говорити, обійматися, - так менше плачеться за Києвом і не так лячно думати про лихосилля."
"Ксюра та Іва в Черкасах. Ксюра маленька, а Іва велика. В Іви часто неслухняні ніжки, і в бабусі неслухняні ніжки, Ксюра розуміє, що найстарша тепер вона, хоча їй десять років."
"Мама прошепоче бабусі, що в наших серцях досі живе наш далекий дім. Але я міцно обійму її й скажу, що коли ми туди повернемося, наш теперішній дім теж житиме у наших серцях".
Добра, зворушлива історія «Мене звати Мар’ям» (видавництво Vivat) талановитої Надійки Гербіш про сім'ю біженців, які опинилися в чужій країні, втікаючи від руйнівної війни.
Незважаючи на біль втрати, смуток за близькими, почуття загубленості, - вони живуть і вчать інших ділитися радістю, жити любов’ю одне до одного, до своїх традицій і культури.
"Я - Мар’ям. Мені дев’ять років. Уже два місяці ми живемо у великому чужому місті. Тут зовсім інше життя - не схоже на те, до якого ми звикли. Ми - це тато, мама, двоє моїх старших братів, я і маленька дитинка всередині мами"
"Мама - надзвичайно розумна. Вона навіть писала дисертацію - тоді, коли познайомилася з татом. Згодом у них народилися ми. Мама завжди сміялася, кажучи, що ми - три її найкращі дисертації"
"... так уже повелося, що в кожної людини є якісь звички. У родин теж вони є. І навіть у цілих народів. Оці звички, або звичаї, народу й називають його культурою"
Валентина Вздульська
"Плутон" (видавництво Vivat)
Плутон - це не лише планета Сонячної системи чи давньогрецький бог підземного царства. Плутон - це справжній друг маленького Марка, великий чорний пес з веселими очима. З ним добре підростати, бігати і розважатися.
Та як пережити втрату вірного друга, домашнього улюбленця, і не перетворитися на маленьку холодну планету?
Авторка повісті, письменниця Валентина Вздульська, делікатно зачіпає тему смерті, проте звертає увагу й на те, що життя триває! Воно продовжується, насичене цікавими подіями як світового космічного масштабу, так і простими буденними радощами. А ще сюрпризами, які неминуче трапляються на життєвому шляху.
"У нас із Плутоном своя історія. Вона почалася ще до мого народження… Із весільної подорожі мої батьки привезли чорного, як космос, цуцика. Його назвали Плутон. Плутон швидко виріс із цуцика перетворився на великого пса. Коли він гавкав, здригалися стіни, а сусіди стукали в батарею."
"Плутон мав дуже грізний вигляд. І лише ми з батьками знали, що насправді він добрий і лагідний. Плутон був мені справжньою нянькою. Мама розповідає, що я навчився ходити, тримаючись за його спину."
"Усередині щось булькотить і наростає. Немов я - карликова планета Плутон на окрайці Сонячної системи… Спантеличена Ванілька випускає пошматований папірець і підходить до мене. Вона лизькає мої руки, моє мокре обличчя."
Рус Лаґеркранц "Усього по два" (Видавництво "Крокус").
Це непроста, проте життєствердна, а часом і дотепна історія про віддану і зворушливу дружбу на тлі важких життєвих переживань.
Елі і Лулі - двоє дітей з єврейських родин. Вони живуть у маленькому трансильванському містечку, де всього по два: дві річки, дві великі вулиці, два кладовища. На жаль, війна розділяє їхнє життя теж на два: до і після. Та чи може любов компенсувати те жахіття? Напевно, так.
"Для мене не було нічого кращого в світі за сміх Лулі. Я хотів би, щоб вона сміялася кожного дня. Сміялася й бігала зі мною наввипередки. І так воно було".
"У моєму житті всього по два, навіть двоє життів. Життя перед війною і нове життя - після війни, з Лулі й дітьми. Я дуже щасливий, що лишився живий".
Кім Фупц Окесон
"Мій дідусь став привидом"
Малий Есбен дуже любить свого Дідуся, але той несподівано... помер. Як хлопчику прийняти це? Дідусь став ангелом у білій льолі, бо так каже мама? Чи купкою землі, бо так роздумує тато? Але вони обидва помиляються, бо однієї ночі хлопчик раптом побачив Дідуся: він став привидом, навіть не підозрюючи цього.
Як велика любов до онучка і спільні спогади допоможуть Дідусеві пригадати найважливіше?, - читайте у зворушливій історії.
P.S.: Найважливіше збагнути: людина жива, доки про неї пам’ятають!
"- Дідусь тепер на небі.- На небі? – перепитав хлопчик, намагаючись уявити, як воно там, на небі.- Він став ангелом, - пояснила мама.- Ось зараз? - Есбен ніяк не міг уявити Дідуся ангелом.Дідусь тепер із крилами? У білій льолі?"
"Добре, що Есбен мав книжку про привидів. Дідусь прочитав у ній, що привиди можуть проходити крізь стіни, якщо захочуть.- Залюбки спробую, - сказав Дідусь і відразу ж спробував".
"- Знаєш, чого мені бракувало і чого я не зробив за життя? Я не попрощався з тобою, зі своїм любим онучком Есбеном…Вони трішки поплакали. Дідусь сказав, що Есбен повинен бути чемним (але не занадто). Обоє пообіцяли собі, що думатимуть один про одного час од часу (бо думати постійно - це вже зайве)".
«Вафельне серце»
Харків : Видавництво "Крокус", 2022
Дитячий світ - це пригоди, витівки і нестримна фантазія! Але чи завжди так?
У повісті "Вафельне серце" йдеться про дружбу хлопчика Трілле і його "сусідки-малолітки" Лени. Їм обидвом по дев’ять років, і діти точно знають, як зробити життя мешканців бухти Крихта-Матильда трішки "веселішим".
Молодій норвезькій письменниці Марії Парр вдалося по-особливому, зворушливо і легко передати почуття головних героїв, коли вони радіють, дружать, тішаться, коли відчувають розлуку, смуток чи, навіть, втрату:
"У тітки-бабуні дуже вродливе обличчя, оскільки вона увесь час усміхається. Усі в нашій родині неймовірно радіють, коли вона до нас навідується …тітка-бабуня готує вафлі. Для багатьох людей немає в світі нічого за них смачнішого".
"А я маю найкращого друга, щасливо подумав я. Господи, дякую тобі. Який ти добрий!".
"… тужити за людиною - то найкращий у світі смуток. - Розумієш, Тріллуню, якщо хтось сумує через те, що йому не вистачає якоїсь людини, то це означає, що хтось ту людину любить. А любити когось - найкраще в світі почуття. Ті, за ким ми тужимо, живуть у нашій душі".
"Нема нічого кращого, як сидіти в тітки-бабуні на канапі й наминати вафлі, коли надворі лопотить дощ. Я силкувався згадати щось краще, але в мене нічогісінько не вийшло".
Повість "Вафельне серце" нагороджено багатьма нагородами у Норвегії, перекладено на десятки мов. За мотивами книги знято дитячий серіал «Vaffelhjarte» (2011) і поставлено виставу (Den Nationale Scene, 2014).
.png)
Книга для доброго настрою, в якій багато світла, любові і… надії - "Маленька книжка про любов" відомого шведського письменника Ульфа Старка. Як важливо любити, мріяти, чекати і дочекатися! Про це знає малий Фред, про це знає його мама, адже вони чекають тата з війни. "Почалася війна. І татові довелося поїхати з дому і оберігати кордон десь далеко на півночі. Мама плела рукавиці та шкарпетки, щоб він не змерз, бо зима видалася дуже холодна".
"Мама любила танцювати з татом. То було тоді, як вони зустрічалися. Але тепер черевики, в яких тато танцював, стояли в гардеробній кімнаті і тужили за його ногами. Ми також тужили. Але ми тужили не лише за його ногами, а й за цілим татом".
"В любові нема чого боятися. Ти маєш бути готовий чимось жертвувати".
Ця книжка про хлопчика Арно, який живе з мамою і молодшим братиком у хатині поблизу невеликого гірського села. Хлопчина вперто вірить і очікує, що його мрія збудеться і він обов'язково побачить свого тата.
Адже ж мрії збуваються! Хоча іноді це стається не зовсім так, як ми сподівалися. Чи ні?
"- А якщо тато не повернеться?- Все одно чекай: відмовлятися від своїх мрій не слід. Якщо вже на те пішло, то мрії покидають нас самі.- Дуже важко, напевно, коли вони йдуть геть…- Авжеж, - сказав чоловік, - це завжди нелегко. Але без мрій нам не обійтися: лише вони й надають сенс нашому життю".
"- Кожна комета має своє світло… а кожна зірка кличе до себе іншу зірку. Щоб із насіння народилася комета, треба, щоб її покликала інша комета… треба ще знайти підхоже небо, а тоді - чекати.
- Скільки чекати? - запитав я.
- Якщо не можеш дочекатися без зайвих питань, - таємничо відповів він, - значить, ще не достатньо прагнеш. А якщо ти не прагнеш достатньо, то навіщо тобі вирощувати комети?".
.png)
Життя поблизу окупованих територій, де живе хлопчик Устим і його собачка Жменька, - незвичне, але й там можна зустріти справжнього друга, побачити світ іншими очима і знати, що на твоїй вулиці неодмінно цвістимуть абрикоси.
Добра історія, яка здається казкою - "Абрикоси зацвітають уночі" (ВСЛ) письменниці й журналістки Олі Русіної - про справжніх людей і безпілотників, які досі літають й охороняють українські землі, а ще - мріють… Бо мріяти - дуже важливо!
"Устимові завжди було цікаво, що робиться у класному журналі з тими дітьми, що переїхали посеред навчального року, як-от Женя. Їх викреслюють? Чи їх імена залишаються вписаними, просто їм перестають ставити оцінки, ніби вони стали учнями-привидами?".
"…життя під час війни стає… ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують усміхатися. Ліхтарі у містах загоряються пізніше. А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить".
"…ніхто не знає майбутнього. Усе може трапитися. Але немає сенсу просто сидіти і чекати, якщо все одно нічого не знаєш точно. Бо ж світ навколо не зупиняється. І життя йде далі. Треба просто робити те, що мусиш, і те, що хочеш… І не втрачати надії. Нічого не забувати".
"Устимова мама думала, що поки ти боїшся, то носиш свою війну із собою, куди б не поїхав. Вона думала про те, як перестати боятися, а Устим уже ні про що не думав, бо заснув".
Катерина Єгорушкіна "Мої вимушені канікули"
"Завтра в школах почнуться вимушені канікули. Багато друзів поїхали за кордон: у Польщу, Румунію, Німеччину… Тепер вони біженці. Та якщо я так часто бігаю в підвал, – може я теж біженка? Чи поки напівбіженка?", - розповідається у щоденнику десятирічної дівчинки Віри, для якої, як і для багатьох українських дітей настали вимушені канікули.
Разом із батьками й меншим братиком дівчинка переїжджає у підвал своєї багатоповерхівки, ховаючись від обстрілів.
Авторка книги, письменниця і психологиня Катерина Єгорушкіна ще раз нагадує про важливість підтримки тих, хто є поруч у цей непростий час, бо разом - ми сила!
"Тато сердиться на себе, що не вміє стріляти… Але він захищає нашу сім’ю та сім’ї сусідів: привозить їжу, воду і ліки. Годує тварин. Допомагає стареньким. Наш тато - волонтер. Таємний захисник у звичайній синій куртці. Працює під прикриттям".
"Ми вирішили щовечора о восьмій молитися всім підвалом. Навіть ті, хто не вірить у Бога. Бо разом - ми сила".
"Тепер у мене нові друзі. Чомусь, коли ми жили в будинку, я їх не помічала. Ми малюємо янголів. В Артема багато янголів і янголинь. Усі у формі ЗСУ. Дехто із джавелінами в руках. Артем каже, що навіть янголи мають право захищатися".
"Тато вірить, що скоро все скінчиться нашою перемогою. Бо світло завжди перемагає темряву. Я теж вірю. А ще роблю чай для всіх і запарюю швидку вівсянку. Тепер я не боюся гарячої води…"
Про дружбу й відданість розкаже історія лисеняти Пакс.
Щира і зворушлива повість "Пакс" (Видавництво РМ) відомої американської письменниці Сари Пенніпакер - про вміння співчувати, про вірність собі й відданість другу, про правду і брехню, безглуздість війни й вразливість природи.
Пітер і Пакс, хлопчик і лис - двоє "нерозлучних" друзів, допомагають один одному пережити горе, яке в кожного своє…"Я не злюся. Просто це те, чого я не обирав. Я не обирав війну. Я не обирав, що батько піде в армію. Я не обирав, що покину свій дім. Я не обирав жити в діда. І, звісно, я не обирав покинути тварину, про яку я дбав п’ять років".
"Це велика цінність, усвідомив раптом він, мати людину, на чесність якої можеш розраховувати.- Хіба потрібно аж двадцять років, щоб зрозуміти, хто ви? Невже це так важко?- Дуже важко. Звичайну правду буває помітити найважче, особливо, якщо вона стосується тебе. Якщо не хочеш знати правди, то зробиш усе, щоб її приховати".
"Єдності на світі більшає, хлопче. Двоє, але не двоє. Єдність є завжди, вона пускає коріння, вона гуде поряд… Можеш вібрувати разом з її пульсом. Можеш бути сам. Але не будеш самотній".
Сирота Пітер мріє знайти свою сестричку. Одного разу він дізнається, що йому може допомогти в цьому... слониха. Хлопчику важко в це повірити, адже навколо ніяких слонів немає. Чи здійсниться мрія Пітера?
Сама назва книги "Як слониха впала з неба" Кейт ДіКамілло (Видавництво МАХАОН-УКРАЇНА) підказує нам, що на її сторінках ми зустрінемо щось дивовижне, щось неймовірне, те, що спонукає повірити у диво! На основі книги створено чудовий мультфільм «Як слониха впала з неба» (2023), який можна переглянути на платформі Netflix.
"- Іди за слонихою, - пояснила ворожка. - Вона приведе тебе. Пітерове серце, яке щойно підстрибувало з радощів, поволі вгамовувалося.
- Ви смієтесь з мене, - сказав він. - Тут немає ніяких слоних!
- Авжеж, - відповіла ворожка. - Правда твоя, зараз їх тут немає. Але хіба ти не помітив, що правда без упину змінюється?"
"Цікаво, як це, - подумав Пітер, - коли в тебе є той, хто знає, що ти неодмінно повернешся, і щоразу радо вітає тебе вдома?"
"Недобра то річ - мати в серці любов і не мати кому віддати її!"
"Для того, щоб річ зникла, треба не менше чарів, ніж для того, щоб вона з’явилася. Навіть більше. Адже виправити помилку завжди важче, ніж зробити її!"
"Війна, що змінила Рондо" - легка книга на нелегку тему, тему війни. Створили її для дітей двоє чудових авторів-ілюстраторів Андрій Лесів та Романа Романишин.
"Місто, що називалося Рондо, було особливим. Повітря там було чисте і прозоре, ніби зіткане з найтоншого світла. А всі мешканці, незвичайні й дуже тендітні, вирощували квіти, плекали садки і парки, будували химерні будинки… І тішилися тому, що живуть у Рондо".
"Мешканці Рондо не знали, хто така Війна. Вона з’явилася ніби нізвідки… Але найбільшим жахом було те, що Війна на своєму шляху сіяла чорні квіти – сухі колючі бур’яни. Німі і без запаху, вони миттєво проростали з землі, спліталися в густі нетрі й затуляли сонце".
"Данко подумав, що, аби перемогти, треба влучити просто Війні у серце. Але все було марно, бо Війна не мала серця".
"Що яскравіше линуло світло, що голосніше лунав гімн, то швидше зникала Війна, а з нею - темрява, і колючі чорні квіти. Рондо співало гімн, аж доки всі чорні квіти зникли і темрява розсіялася дощенту. І це була ПЕРЕМОГА!".
.png)
Буркотливий і завжди невдоволений дідусь та його безмежно люблячий онук задумують останню спільну мандрівку. Чи вдалося двом втікачам здійснити хитромудрий план втечі?... Дізнаєтесь з розповіді Ульфа Старка "Втікачі" (Видавництво Старого Лева). А книга направду захоплює одразу з перших сторінок!
"Коли я дивився на небо, мені в голову стрельнула одна думка: якщо можна бачити те, чого немає, то, напевно, можна не бачити того, що є".
"Мені завжди подобалося, коли дідусь злився. Тоді життя ставало цікавішим".
"…я розумів, що ми бачимо по-різному. Він бачив те, що було колись. Те, що він бачив тисячі разів, коли плив цією дорогою, поки ще жила бабуня. Він плив назад у той час. Це було написано на його обличчі".
"- Чи можна любити людину, яка померла? – спитав я.
Дідусь щосили відкусив булочку.
– А тепер просто заткни пельку, шмаркачу!
Я знав, що це означало. Це означало: "Так, можна".
"Ми їли й пили, насолоджувалися бутербродами та напоями і тим, що ми були хитрі, неслухняні й мали однакові імена".
"До тата дідусь також змінився. Став значно привітніший. Поплескував його по плечу, хоч ледве мав сили, і казав, що розуміє, яким був нікудишнім батьком. І виявляв таким чином свою любов.
- Ти був зовсім не такий, як я. Такий і досі.
- На щастя, - відповів тато.
- Твоя правда, - визнав дідусь. - Я щасливий, що ти такий, як є".
"Любий Господи, ми часто жартуємо про те, що як було би круто, якби вибухнула школа. Але насправді ніхто з нас такого не хоче. Хай буде так, як є, ми довчимося до кінця вже своїми силами. Нехай у школу нічого не прилітає… Тому прошу Тебе лише про одне: про закінчення війни. З рештою ми розберемося. З любов’ю і повагою, Мирослава".
"... ще одна штука, яку я люблю до нестями, - це читати. Що б не відбувалося лихого, я завжди знаходжу розраду в книжках. Я з тих, для кого книжка завжди буде глибшою за фільм".
"Мама каже, що я фантазерка, і час дорослішати. Що маю думати про справу, якою зможу себе забезпечити… Думаю, що людей, здатних мислити раціонально, набагато більше за тих, хто вміє вигадувати… Зрештою я вирішила, що хочу стати письменницею. Так я зможу випустити сотні світів, які рояться в моїй голові й часом заважають зосередитися на важливих справах. Можливо, мої «зелені двері» стануть порятунком для моїх читачів".
.png)
"Історія, яку розповіла Жука" (Видавництво Старого Лева) - перший пікчербук української ілюстраторки Грасі Олійко, у якому авторка торкнулася проблеми безпритульних тварин. Було б добре, якби побільше таких тварин мали шанс знайти добросердних, люблячих господарів, як у цій розповіді.
"Надворі стало страшенно холодно. З неба падають якісь мокрі пухнасті пластівці і вривають усю землю. Від них так мерзнуть лапки!.. Відвезли нас з братом далеко-далеко і покинули на узбіччі. Куди йти? Де шукати їжу і прихисток? Знаєш, як важко собаці без людини, самій у цілім світі".
"Наступного дня на узбіччі зупинилася машина. З неї вийшли жінка, чоловік і маленька дівчинка. Вони бути такі привітні. А ще від них пахнуло булочками…чи пиріжками…а може, печивом?"
"…Тепер ми з нашими людьми гуляємо довше, ніж узимку. На прогулянки нам із Сіріусом завжди вдягають нашийники і повідочки. Так ми точно не загубимось… Я дуже люблю своїх людей, вони у мене – найкращі".
Дідусь сказав своїй онуці, що насправді вона - лисиця. Дівчинка повірила. З цього дня починаються пригоди Лисички, її собаки Меркурія та особистого янгола на ім’я Ре. "Добре пам’ятаю день, коли дідусь сказав, що я - лисиця. Мені саме виповнилося п’ять. Тоді розтанув перший сніг і наша вулиця перетворилася на довжелезний басейн… Тоді я вперше почула історію про те, звідки взялася".
"- Дідусь і бабуся - це як мама й тато, тільки старші.
- Мабуть, так, - погодилася Віка. - А ти знаєш, де твої батьки?
- Не знаю. Дід знайшов мене біля лисячої нори, і, схоже, що насправді я була лисицею.
- Як це - була? А потім? - Віка занервувалася й нахмурила брови.
- Дід каже, потім вилюдніла.
- Так не буває."
"- То вам потрібна дитина? Чи як?
Жінка розсміялася.
- Виходить що так.
- А навіщо?
- Хороше запитання. Мабуть, у кожної пари рано чи пізно з’являється потреба дбати про ще когось, окрім як одне про одного. До того ж утрьох веселіше, ніж удвох. Як думаєш?"
*****************************************************************************************************
.png)
Одного дощового ранку хлопчина Роб побачив біля старої бензоколонки клітку зі справжнісіньким тигром. Про те, як ця несподівана знахідка допомогла Робові повірити в себе і знайти відданого друга, - повість відомої американської дитячої письменниці Кейт ДіКамілло "Тигр у повітрі".
Це історія про любов і зраду, хоробрість і честь, про те, як важливо бути добрим, порядним і як прикро втрачати тих, кого любиш. Книга увійшла до списку фіналістів Національної книжкової премії США і була екранізована.
"Він уявляв своє серце такою собі валізою… Він складав до тієї валізи всі свої почуття, щільно запаковуючи їх туди, сідав на валізу і міцно замикав її. Часом Робові було важко тримати цю валізу замкненою, але нині він знайшов дещо нове, що можна було покласти в неї зверху. Тигра!"️
"На якусь хвилину він зупинився, потримав шматок дерева перед очима й здивовано хитнув головою. Колись мама так і говорила йому: "Невідомо, що може врешті вийти зі шматочка дерева. З нього може вийти все, що завгодно, - а ти просто слухайся його"."
️ "Вони бігли разом, і Роб відчував, як б’ється його серце - не зі страху чи хвилювання, а від чогось іншого. Його душа ніби виросла і рвалася з тіла в повітря. Це почуття було якесь дивовижно знайоме, але Роб не міг пригадати, як воно називається… То було щастя. Ось як воно називалося."️
"- Смуток, - мовила Віллі Мей, заплющивши очі й кивнувши. - Ти зібрав увесь свій смуток отам, на ногах. Ти не даєш перейти йому куди слід, до серця. Відпусти цей смуток на волю".
******************************************************************************
.png)
Проста і казкова водночас родинна історія хлопчика Тоніно, розказана від його імені. У Тоніно є мама й тато, які не завжди знаходять спільну мову, є дідусь і бабуся міські, а є сільські, - вони зовсім різні, бо живуть у різних світах.
Читаючи книгу розуміємо, що попри сум, розпач і несправедливість, і навіть такі найскладніші речі та явища як смерть, дива існують поряд з нами, і ми зуміємо їх побачити, якщо тільки відкриємо серце.
"Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася - ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?"
"Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто "щасливий". Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія".
"- Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї - так, ніби це сама бабця".
"Дідусь же, розповідаючи про бабцю, ніколи не виглядав сумним.
- Для мене вона не померла, Тоніно. Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо".
******************************************************************************
.png)
Зворушлива й багатогранна книжка відомої письменниці з Тернопільщини Надійки Гербіш "Яблука війни" (Видавничий Дім Портал) дуже близька сучасному читачеві. Розповідь авторки зачіпає одразу декілька важливих і водночас нелегких тем: вимушеної еміграції, стосунки в сім’ї, переживання дитиною негараздів у родині, посттравматичного розладу, - тут емоції змінюють одна одну – від розчулення до суму, від легкої посмішки до радості.
" - Радіти - означає перемагати. Жити - означає перемагати. Думати про майбутнє - означає перемагати. Готувати закрутки на зиму - означає перемагати. Добре вчитися - означає перемагати! Іди і зроби уроки, - любила казати вона".
"Найдужче їй хотілося обійняти тата, зняти з нього шинель, як тоді, того першого дня, коли він щойно повернувся додому з головою, обв’язаною брудною марлею… Вона сиділа би коло нього, тримала за руку, зігріваючи його вузлуваті долоні своїми маленькими долоньками. Заварювала би йому чай. І чекала, поки крижана скалка в його серці зовсім розтане".
******************************************************************************
%20(1).png)
Продовжуємо рубрику #бібліотерапія не менш емоційною та щирою книгою "Мій тато став зіркою"(ВСЛ) відомої української письменниці і перекладачки Галини Кирпи.
Головна героїня твору - маленька дівчинка, яка сумує за своїм татом, що загинув на Майдані. Від імені дівчинки авторка міркує про те, де тато був потрібніший - на барикадах чи вдома біля доньки. Це історія про війну і про переселенців. Війні та смерті протиставлено народження нового життя (знову-таки, дівчинки), бажання знищити війну (вустами малого хлопця), готовність підтримати постраждалих від бойових дій (подружитися з сусідкою-біженкою). Ця книга цінна для читання саме з дітьми, бо ретранслює важливість пацифізму та взаємодопомоги.
Окремо варто відзначити емоційні ілюстрації Оксани Були, яка зосередилася на ілюструванні позитивних моментів історії.
"Коли люди кричать «Герої не вмирають», я пошепки проказую ці слова за ними. Якщо проказувати їх багато разів, то починаєш вірити, що так воно і є. Герої відпливають в небо у жовто-синіх човнах. Туди, де мерехтять зірки".
" - Хай там що, доцю, а ти ніколи не забувай одного: наш тато став зіркою і завжди нам світитиме. Мені хочеться крикнути криком на цілий світ:
- Ні, я так не хочу!! Хай світить зірка, а не тато!!! А тато хай малює мені високе небо і високі тополі!!! Хай він буде просто татом та й усе!".
"Але насправді мені хочеться сказати, що я свого тата бачу частіше, ніж завжди. Я бачу його, коли захочу. Досить мені тільки заплющити очі, як він з’являється переді мною. Усміхнений і щасливий. Я навіть чую, як він шепоче мені на вухо: «Доцю, сонечко, ми переможемо…». Якби ви хоч раз у житті почули той голос, ніколи не забули б!".
****************************************************************************************
.png)
Оповідання "Бажання для рибки" Сергія Гридіна із чудової збірки по-справжньому зимових і добрих історій від українських авторів "Татомамасніг. Книжка-сніжка зимових дивовиж"️.
Варто лише вірити й одне-єдине бажання обов'язково здійсниться! - в цьому щиро переконаний хлопчик Санько, який чекає на повернення з війни свого тата додому.
У кожної дитини є найзаповітніші мрії й вони різні, але бачити поряд рідних - то спільна мрія для всіх!
"Як татко міг зникнути? Татко, який легко підіймав на плечі важкий мішок? Міг полагодити все, що крутилося, світило, скрипіло. Іноді, сварився, але завжди справедливо, за справу. Це було не зрозуміло… Згадувалось, як тато міцно обійняв його, перед тим як піти, і прошепотів на вухо, що він, Санько, залишається нині за господаря."
"Колись давно, у дитинстві, тато, запрошуючи на риболовлю, розповів історію про те, що у їхньому ставку насправді живе дивна рибка. Правда, вона виконує одне-єдине бажання, а не три, як та казкова, зате робить це на сто відсотків… Варто лише вірити!"
**************************************************************************
Людське життя - найбільша цінність, а звичні спокій і безпека стають тим втраченим раєм, за який починаєш боротися. І це найкраще розуміють діти, які не знають і не пам’ятають, як це жити без війни.
"Летіть, хрущі" Кристіне Нестлінгер - автобіографічна повість австрійської письменниці про закінчення Другої світової, про окупацію, бомбосховища, страх, руїни, смерть, голод і божевілля.
Ця історія рівносильно перегукується із нашим сьогоденням. Боятися за життя і боротися за виживання, - такі правила і реалії війни.
"Мені було вісім років. Я жила в Гернальсі. Гернальс - один із районів Відня… У нас під будинком був льох. Найбільший і найкращий льох на цілий квартал. Важливо було мати льох. Добрі льохи були важливіші за гарні їдальні й модні спальні. Через бомби. Була війна. Вже хтозна-відколи була війна. Я взагалі не могла пригадати тих часів, коли не було війни. Я звикла до війни і до бомб також."
"П’ятьох зимових пальт ми не мали, проте мали піаніно. Ми з сестрою повинні були щодня вправлятися на ньому та раз на тиждень ходити до пані Крігельштайн і грати їй те, чого навчилися… Ми з сестрою залюбки поміняли б піаніно на півкабана. Навіть на троє яєць. Та мати не хотіла й слухати про таке. Вона сердилася, коли ми заводили про це мову. Бо мати чотири роки ощадила гроші на те піаніно."
Немає коментарів:
Дописати коментар