вівторок, 10 березня 2020 р.

Лауреати Шевченківської премії 2020 року

     9 березня у день народження Тараса Шевченка відбулося  нагородження лауреатів премії імені Тараса Шевченка. У номінації "Література" цьогоріч маємо двох переможців - це Маріанна Кіяновська за книгу віршів "Бабин Яр. Голосами" і Тарас Прохасько за збірку есеїв "Так, але…". У номінації "Публіцистика, журналістика" лауреаткою стала воєнна кореспондентка Євгенія Подобна з книгою "Дівчата зрізають коси".
    
Кожна книга заслуговує на окрему увагу, роздуми і вивчення.
Поезія Маріанни Кіяновської є емоційно важкою для сприйняття, інакше і не може бути, коли мова йде про трагедію Бабиного Яру. Коли звідти промовляють "голоси"...
вікно відкрите шиб давно немає
тому що важко дихати війна
і довго довго довго облітає
із пристінку пелюстка кам’яна
і дзеркало із тріщиною в оці
й сервант в якому куля або дві
і дід Іван який лежить на боці
із діркою у сивій голові
на кухні дан шепоче: кличте дору
ачей вона жива іще ачей
а дора тяжко дивиться угору
і все не зводить з дзеркала очей
і розквітають крові чорні маки
і всюди на війні як на війні
і десь надсадно гавкають собаки
здається там де яр хоч може й ні
*****
забути чи все ж таки ні в ці хвилини останні
боротись за пам’ять чи ні хай згасає хай никне
я ніби завис на годину в своєму вмиранні
я весь перетворююсь в дещо по суті незникне
я був намагався збагнути навіщо жорстокість
безглузда з ударами в спину ці жертви рови ці
страшна безконечна поганьблена зла одинокість
обличчя у наших конвойних не те щоби ниці
скоріше пропиті вони щоби легше вбивати
вливають у себе крім спирту безпам’ятство люте
я думаю жертві простіше мабуть забувати
і жертві простіше в кінці позбуватись отрути
я жертва ми всі в цій колоні однакові в муці
і в кожного досвіди муки і смутки як ріки
у лейбеле маму убили він хоче на руці
уб'ють і мене тож його пригортаю навіки

Проза Тараса Прохаська — проста для розуміння і сприйняття. Здавалося б, мова йде про звичайні речі, з якими стикаємося щодня, проте, відчувається певна глибина і філософське осмислення нашого буття. Так, каже письменник, але...
"Але попри то все я забув, як робляться базові речі. Те­пер дивлюся на дев’ятимісячну людину і, не перестаючи бути таким, який знає, що є для чого, що після чого виникає, що як функціонує, намагаюся повторяти за нею доступні їй рухи, погляди, відчуття, здивування, відкриття, повертаючись до елементарного і найважливішого, про яке ніхто не казав мені, що треба. Життя, в якому панує не мусиш, а можеш, не повинен, а здатний." (есе "Елементарно").

"Живучи у гуцулів, снідав кулешею з бринзою, обідав і вечеряв теж нею. Ціле літо у себе в горах ми їли на сніда­нок тільки сир з помідорами. А був такий час, коли діти не хотіли вранці нічого іншого, крім гарбузової каші на мо­лоці.
Ціле десятиліття кожен у нашім домі снідав якось по-своєму й у свій час. Я робив сніданки впродовж кількох годин, тож сам живився крихтами всього. В часі канікул ми з дітьми намагалися дотягнути зі сніданням принаймні до першої години. Навіть це видавалося поспіхом. Передовсім мав поснідати пес."
(есе "Дані для систематики").

"Її улюбленою філософською темою було питання міри. Проблема визначення міри, межі, проблема помірності. Її - вслід за античними мислителями - переймало питання то­го, як людині визначити, досягти і не переступити власної міри у всіх аспектах і випадках життя. І вона розуміла, що власна мірка - це зовсім не те саме, що норма. І що щастям є, власне, та вузька виміряна смужка, до якої варто йти, але за яку не слід переступати, щоб одним кроком не перетво­рити все добре на безповоротно зле.
А найголовнішим мірилом у житті вона вважала ці­кавість. Цікавість як властивість суб’єкта, а не будь-яких об’єктів, зацікавленість, допитливість, охоту пізнавати, відчувати, переживати, проживати, бачити. Пізнання світу, створеного зацікавленням. У неї була така теорія, що ціка­вість і є тою життєвою силою, тим вітальним духом, який робить життя сенсорним. Щось на кшталт вчення про довгі шиї жираф, які видовжувалися через жираф’ячі прагнен­ня. Або пускового механізму у насінині, яка врешті обертається величезним деревом. Якщо ця цікавість є, якщо вона дана, то людині не конче потрібні всілякі філософії, психології, стимулятори і наркотики, розваги і розради, бо вона має повтоту життя."
 (есе "Міра міри").

"Дівчата зрізають коси" Євгенії Подобної — спогади 25 жінок, які брали участь у російсько-українській війні в складі Збройних сил України та добровольчих підрозділах у період з 2014 по 2018 роки.

"Я як волонтер їздила в 55-ту бригаду, 37-й батальйон, до  нацгвардійців, які тоді дійсно стояли на першій лінії. Для нас ці хлопці стали рідними. Ми жили ними. Страшно було повертатися від них у своє мирне місто. Ти бачиш, що тут, як і раніше, мир і спокій, і просто не хочеш тут знаходитись. Ти не знаєш, як вони, переживаєш. Вони далеко, і ти їм нічим допомогти не можеш. Коли сталося Дебальцеве, до мене прийшло усвідомлення, що найкраще, що я можу зробити - це просто прийти і стати поряд з ними. Ніяка форма, ніякі берці, ніяка оптика не врятує життя. Треба просто бути поряд з ними і разом зі зброєю в руках утримувати війну подалі від дому". 
"Багато що запам'яталося: і добре, й погане. Хоч у війні немає нічого доброго - це біль і смерті. Але вона прийшла в наш дім, і в нас немає іншого виходу, як триматися, а Бог, якщо він є, усіх нас простить." (Юлія Матвієнко, снайпер).
Усі видання є у бібліотеці.

Немає коментарів:

Дописати коментар